Вище – тільки небо..

Відгук про похід: ПОХІД РУМУНІЄЮ: ХРЕБЕТ РОДНА
Автор: Віхрова Вікторія
м. Біла Церква

Іноді було просто необхідно, щоб хтось тебе ущипнув. Дивишся навколо – і сам собі не віриш. Ти наче в якійсь картинці з гугла, в листівці, в постері… Щоб прийти до тями – заплющуєш очі. Відкриваєш – все на місці: червона рута, кручі, сніг, гори, гори, го-о-ори… Так, румунський хребет Родна іноді видавався за якусь інакшу реальність. Мені ще не доводилося описувати ТАКОЇ краси. Із усього, що я бачила в горах (досвід не надто великий, але є), це було – найкраще. Так, це Карпати, і дійсно дуже схоже на наші, українські Карпати – на стару добру «чорногірку» зокрема. Але водночас – це щось зовсім протилежне.

Тут природа цілком і повністю належить сама собі. Вирубувати Карпати? Ні, не чули тут такого. Палити багаття просто з сухостою? І таке тут – нонсенс. За тиждень прогулянок по горах зустріли тільки одне костровище, і те, напевно, зроблене якимись забрівшими сюди українськими туристами-романтиками (ми ж то любими потеревенити з чайком та гітаркою навкого багаття). Після нетривалого перебування в румунських містах, можу навіть сказати, що в румунських горах все цивілізованіше :) А скільки тут квітів! Будь-яка клумба відпочиває. Червона рута, така оспівана-переспівана українцями, така вже наша-пренаша, яка вже стала прямо символом усього українського… – в наших Карпатах я бачила її тільки на інформаційному стенді, звідки й дізналася, що її ботанічна назва – рододендрон східнокарпатський. Тут же вона росте – килимами. Куди не глянь, всюди гори переливаються рожевими острівцями червоної рути. А едельвейси, а крокуси… Так, скоро мене знову треба буде ущипнути :)

Туристи сьомого дня :)

О так, нам «пощастило» потрапити до Румунії саме в неділю. В день, коли тут, крім нас, по прикордонному місту Сігет взагалі мало хто переміщався. А, оскільки, ми були компанією доволі одіозною – дванадцять молодих людей не румунської національності із більшими, ніж самі, рюкзаками – дещо дивували спорадичних перехожих. І вони без зайвої скромності зупинялися і досхочу роздивлялися нас із усіх ракурсів. Одного діда попросили про допомогу, щоб проконсультував, як тут дібратися до автовокзалу, адже маршрут стартує з іншого міста. Він допоміг :) Так допоміг, що до останнього дня ми згадували того гуцула (а він був із нашого Закарпаття) з ровером: послухавши дідуся, ми хвилин за тридцять оббігли з рюкзаками уздовж і по колу весь Сігет, і місце, куди він направив, виявилося зовсім не тим, що нам було потрібно. Тож мусили вертатися! І автовокзал виявився зовсім недалеко від кордону. Ну, ніхто не казав, що досвід здобувається легко :) Поки ми справлялися із марш-кидком по Сігету, найближчі автобуси до Борші вже пішли. Тож ми вже зупинилися чекати вечірнього, останнього рейсу до міста, звідки починається підйом у гори. Дорога зайняла дві години, тож прибули в Боршу коли майже смеркало. Починати сходження в такий час уже не було ніякого сенсу, тож вирішили заночувати в кемпінгу, яких тут доволі багато.

Його величність, П’єтросул!

Прокинулися рано – годині о сьомій. Швидко поснідали, збігали в місто поміняти єврики та долари на румунські мега-якісні леї (гроші в Румунії не паперові, а якісь, ніби, пластикові: щоб служили довго і не морочитися із усякими там емісіями). По рюкзаках – і в гори. Усім уже дійсно аж стопи свербіли піднятися нарешті з цієї цивілізації. Дорогою трапився файний монастирський комплекс: дерев’яна церква із стрімким, готичним дахом, та весь у квітах жіночий монастир – на фоні місцями засніжених гір… Так, зупинитися й помилуватися сенс однозначно є. Саме тут, неподалік монастиря, приклеїлася до нас собака. Лащилася мала із усіх сил, тож вся група в неї швидко закохалася. Прозвали її Жужею. Так і пройшла вона з нами весь повністю маршрут. Жужа, до речі, просто ідеально вписалася в компанію: завжди бігла попереду, так би мовити, показувала шлях, а коли задні дуже починали відставати, бігла перевіряти, чи всі живі-здорові. До «столу» ніколи не лізла, завжди чекала, коли всі поїдять і потім уже нагодують її. Кумедна і дуже розумна собака :)

Йти було трішки тяжко. Адже це перший похідний день, рюкзаки ще важкі, а ноги не биті. Але тільки на горизонті з’явилася найвища вершина хребта Родна – П’єтросул, втому як рукою зняло. Всі взялися за телефони та давай нестримно селфитися. Але вишенькою на торті це ще зовсім не було. Буквально ще декілька метрів – і кам’яна вершина вся повністю постала перед нами. А перед нею – кришталево прозоре озеро Лезер, а навколо озера – густо розсипана червона рута, у невеликих кулуарах – виблискує сніг… Неподалік у всій цій красі – дерев’яний, немов казковий будиночок, який вже навіть не довершив, а перевершив усі наші очікування про краєвиди. Так, той ландшафтний дизайнер, що на небі, не пошкодував сили, створюючи цей гірський куточок.

Тут ми й зробили стоянку. Цілком задовольнивши свої потреби і в хлібі, і в видовищах, позалазили до теплих спальників, щоб відпочити та набратися сили на наступний ходовий день. Проте спати цієї ночі мало кому довелося…

«Ветер, ветер, ты могуч»

Це була ніч на виживання. Прокинутися від того, що тебе лупнуло дугою від намету по лобі, це було того разу нормально. Вітрові наче хтось став на ногу та не вибачився: він лютував, шаленів і гув години до четвертої ночі. Зранку всі повилазили з наметів, наче заново народжені: дуже раді один одного бачити цілими та неушкодженими :) Певно ж, ніхто не виспався. А сьогодні ж підйом на верхівку П’єтросула, який є доволі крутим. Над головами навис туман, тож сподівання на гарні види із вершини швидко розвіялися. Поснідали, попрощалися із мальовничою стоянкою та рушили в дорогу.

А підйом видався не таким уже й складним! Я навіть сказала б, що ми нагору мало не летіли :) Туман додавав легкого екстриму, адже буквально за метри три дистанції сусіда було вже не видно. Тож усі за всіма слідкували та трималися купи. Оскільки стежка в’ється змійкою між скель, то, якщо покричати, відлуння виходить просто чудове: тож ми і співали, і перегукувалися, одним словом – тішилися, що й не помітили, як вийшли на самісінький верх, до перемички. Звідти декілька метрів радіально піднялися на верхівку П’єтросулу. Там стоїть поганенька кам’яна халабудка, яка вже давно втратила свою функціональність. Ну а вид… був просто найкращим, бо придумати ми можемо його яким завгодно :) Так, на самій вершині туман показав, що головний тут він. Проте щойно ми почали спускатися трохи нижче по хребту, хмари розтягнулися і перед очима знову проявилася вся чарівна роднянська краса.

Дорогою до стоянки траверсом минули ще вершини Бухареску, Бухарескумаре та Ребра. Стежка була весела :) З одного боку – гора, з іншого – безодня. А вітер то й досі невгамовний! Не знаю, як кому, але мені було реально страшно. Підіймаю ногу, щоб зробити крок, а від вітру аж хилитатися починаю! Навіть тяжкий рюкзак за плечима не рятував. Якби не мужні колеги позаду, які підбадьорювали кожного разу, як я боялася ступати далі, то стояла б я мабуть на тому хребті досі :)

Цього разу для ночівлі намагалися вибрати якомога затишніше місце. Щоб вітер, якщо й лютуватиме, то не тут. Оскільки вночі із погодою цілком була можлива друга серія, було вирішено дівчат із найменш надійного намета – це мене, Софійку (Львів) та Галину (Біла Церква), розселити по наметах більш стійких. Ввечері ще побавилися в «крокодила», і розійшлися тулитися по наметах із надією, що цієї ночі таки пощастить хоч трохи поспати.

Лала – не за горами. Воно – за хребтом :)

І таки пощастило. Було, звичайно, тісно, але тепло, сухо і без вітру. Вранці погода була якнайкраща: сонце, тепло, штиль. Такі умови навіть надихнули мене, Галю та Асю (Херсон) піднялися на незаплановану, але мальовничу вершину. Пройшли сьогодні 13 кілометрів і розтаборилися в ну дуже затишному місці – при дорозі, але поміж кущів альпійки (гірська сосна). Вітер там був можливий тоді хіба що якщо самому подмухати :) Нас, власне, такий варіант більш ніж влаштовував. Хотілося все ж «вдома» ночувати, а не в приймах. Тож цієї ночі всі вже ночували згідно куплених квитків, і погода не піднесла ніяких сюрпризів.

А наступний день – мій улюблений :) Він просто зробив увесь наш похід :) Саме цього дня сталося головне – ми стрибнули вище голови, вийшли із зони комфорту і зробили неможливе заразом. 13 кілометрів ходу до двох озер – Лали малої та великої, і потім 12 кілометрів назад. І значний шматок дистанції – овечими стежками, коли нога крутиться і втомлюється за лічені метри. А йти – треба: посеред гір не лишишся :) Я не знаю, кому хотілося ще на ті озера дивитися, мені час від часу хотілося просто вижити :) Озера… годяться. Менша Лала впадає в більшу, навколо гори – краса. Але мене тоді більше хвилювало питання, що тепер же ще назад іти :) Але були серед нас справжні гірські сайгаки, які факультативно видерлися ще й на другу за висотою вершину хребта Родна – гору Енео. Їхні імена варті бути переказаними молодшим поколінням: Костя (Івано-Франківськ), Софія та Олександр (Дніпро). І при цьому вони ще й до табору першими повернулися, де їх слухняно чекав наш містер Альтруїзм – Ігор (Делятин), який того дня лишився в таборі та позбавив себе можливості стерти собі стопи гірськими траверсами.

А дорога назад виявилася якоюсь навіть легшою. Може, не фізично, але морально – точно. Верталися ми вже не траверсами, а прямо по хребту, а це означає, що куди оком не глянь – краса! Тому ми просто не встигали згадувати про свої мозолі, бо треба було все побачити і всюди сфотографуватися. Верталися через чудове місце, де у скелях густо розрослася червона рута, і з них відкривається гарнюща панорама на гори. Там і загубилися наші фотографи – Валентин і Дан (кияни), які ще з самого початку походу мріяли пофотографувати захід сонця. Красивіше місце для цього годі й придумувати. Тож, хоч і втомлені, хоч і голодні, хоч і навіть без води, але мистецтво, знаєте, велика сила :) Повернулися наші фотохудожники уже по десятій, увесь табір не міг без них заснути: хвилювалися, чи все з хлопцями гаразд. Тож, коли всі, нарешті, були по місцях, цей день і закінчився.

Озеро, печера, водоспад і Василь

Сьогодні – особливий день. Сьогодні – день народження нашого провідника, натхненника, всезнаючого туриста Василя Сулятицького. Плюс один рік прибавився парубкові у чудовій місцині із чудовою (і дуже скромною ) компанією. Хто знав про цю визначну подію заздалегідь, то підготували подарунки та святкове оформлення кульками (дякуємо Людмилі та Олександру з Дніпра), а хто не знав, зорієнтувалися по ситуації: спеціально із обідніх перекусів припасли трохи сиру та хліба, додали ковбаси, якої було з лишком, та з усього цього художниця за фахом Ася зварганила дуже симпатичний торт: гірчичний крем, троянди – з хрону, ідеально оформили «коржі»з ковбаси та сиру. А повітряні кульки, щоб місце не пустувало, розмалювали побажаннями і, звичайно ж, нашою вчорашньою подорожжю до Лал.

Коли вже така мова, маю сказати, що Василь – дійсно чудовий провідник. Безпосередньо в питаннях туризму орієнтується фахово і поряд з цим чудово вміє здружити і завжди вміє зберігати ненав’язливу, легку атмосферу в колективі. А це мегаважливо, коли працюєшіз різними людьми в умовах, які також щодня змінюються. В горах, знаєте, хтось може і слабинку дати, до мами з татом почати проситися, то Василь швидко душевні рани загоїть і на нові подвиги налаштує.

Ось так весело день почався, та продовження з кожним новим кілометром вражало ще більше. Спершу спутилися до озера Бістреї, де навіть дехто скупався (дякуємо сонечку). Все гарно, звичайно, але вже ми таке бачили. А от далі дійшли до печери Ла-Баван! Така собі дірка у скелі, куди видертися можна тільки без рюкзака. Здалеку має симпатичний вигляд, але насправді особливого небагато: невелика однокімнатна печерка для невеликої печерної людинки. То навіть не печера, а скоріше грот. Та фото тут можна наробили мальовничі, тож будете проходити повз – зазирніть.

І, нарешті, вінець цього дня – водоспад Кайлор. Який же він гарний… 110 метрів висотою! Потужний напір води стрибає по декількох порогах і стікає гучною річкою вже ген у село. Тут ми застрягли надовго. Бо треба ж і скупатися, і облазити всі доступні камінчики, і сфотографуватися самому, з групою, по двоє-троє, а ще перекусити, відпочити і… потеревенити про те, що спускатися з гір ніхто таки зовсім не хоче.

Вкінці, як належить, цвинтар :)

Неохоче, але вибору було небагато. Похід добігав кінця. Останню ніч ночували в тому ж кемпінгу, що й першу. Всі викупалися по декілька разів, дещо прикупили в супермаркеті: вже торкнулися цивілізації. Вночі аж до третьої лив дощ, тож вранці, не маючи часу на сушіння, всі так вологими намети й попакували. Автобус із Борші до Сігету був о пів на восьму ранку, тож чухатися не було коли. За дві години ми вже були неподалік кордону, але насамкінець запланована ще одна страх яка туристична місцина прикордонної Румунії. По-перше, це - цвинтар. По-друге, він - веселий. Так-так, одного разу одному румунуізнепересічнимпочуттямгуморузахотілосязламативсістереотипи про смерть і горе, і організуваввін нестандартнийцвинтар: все тут барвисте, на надгробку карикатура на професію приставленного, а під нею - історія смерті. З жартами, звичайно ж. Але якщо в загальномусудити про те, щоцемісцедужепопулярнесередтуристів, і те, як там все організовано, то в Україні з туризмом ще не так все слабо. На цьомуцвинтарі, як упоганоїгосподині: прибрано тільки там, де видно. Ну, говорять про це місце багато, тож будучи неподалік можна було й зазирнути. Але одного такого візиту на одне життя, як на мене, цілком достатньо.

Як би сумно не було. Але наша подорож дійсно закінчується. Ми дійсно все ближче до кордону, дійсно вже даємо прикордоннику для штампу свої біометричні, дійсно ще крок – і ми в Україні. Не хотілося прощатися із румунськими Карпатами. Зовсім не хотілося. Особисто для мене це була фантастична подорож. Саме така, про яку я давно мріяла. От просто все було саме так, саме там, і, як виявилося, саме з тими людьми. Це була найкраща компанія за всі мої попередні походи. Всі такі різноманітні, але всі до одного безмежно цікаві, освічені, веселі та толерантні. Далеко не один похід потрібно, щоб осягнути всю ширину та глибину романтичних душ цих затятих мандрівників. Тож дуже сподіваюся, що це не остання наша пригода :) Єдине, що лишилося в серці після походу – це любов: до гір, до людей, до квітів, кущів, дерев, водоспадів… Хотілося обійняти весь світ! За те, що він такий гарний і завжди готовий дивувати знову і знову. Мандруйте, люди :) Це чи не єдина інвестиція, про яку ви сто відсотків ніколи не пошкодуєте і яка вертається враженнями аж по вінця :)

07.07.2017 р.