Мармароси, Воха і флешбеки!

Відгук про похід: МАРМАРОСИ: ВІД ПОПА ДО ПОПА
Автор: Володимир Галузинський
м. Київ

«Так, короче, план такой…» – починалася фраза Сашка в телеграмі місяць тому, нижче якої був лінк, вже по прев’юшці якого розумів, що я у грі. Кілька слів – «Пройдисвіт, від Попа до Попа» – вже вистачило, аби відчути, що це саме воно. В голову лізе щось, щось звідти переміщається десь нижче і трохи щемить… Такі собі тривого-ностальгійні імпульси. Нині це звуть модним словом «флешбек».

Вже 5 років не був у горах, сказати, що скучив – не сказати нічого. Дещо забув, від чогось відвик – та хіба то важливо? Знову ці флешбеки… Чимало води потекло відтоді… Навіть занадто багато, уявити не міг би, що стільки. «Я хочу, і я буду» – відповів Сашкові і став уже думати, як то воно буде. Але думати надто часу не було, краще переключитись на щось буденне та рутинне, так легше рахувати дні. Робота-дім, дім-робота, і ледь не щоденні вправи на гітарі, яку останні місяці майже не брав до рук. Так ми з нею домовились ще дуже давно – нема натхнення чи настрою, не слід себе мучити.

Того вечора, коли нам всім сказали «привіт» у чаті наші Пройдисвіти, я з кумом фарбував у його гаражі старий «Ланос». Ага, заняття, тре сказати, цікаве. У місті, де попри його мільйонність, твої соціальні зв’язки можна порахувати на пальцях однієї руки, такий цікавий челендж на вагу золота. І новий досвід, і кумові допомога (ну принаймні, я так думав і тим себе втішав). Але з появою чатику і кожного нового учасника там, емоції таки взяли гору і не думати та не чекати, рахуючи вже не дні, але години, стало неможливо. А, ну так, невгамовні флешбеки звісно тут як тут. А з кольором таки не вгадали, пробач, «Ланос».

Куртка, фліс, мембрана, футболки… Намет і каремат привезе Сашко, налобний ліхтарик мають знайти в себе і надіслати батьки… Останні півроку сильно розкидали по країні не лише свідомість та емоції, але й цілком матеріальні речі, в тому числі спорядження. Менш із тим, здається рюкзак майже зібраний. Мозок окрім флешбеків підказує, що тре взяти, добре, що дещось вже доведене до автоматизму. Але ні, цього разу буде інакше. Бо ж чи став би нормальний турист замість додаткового комплекту речей чи тенту тягти кілька зайвих об’єктивів, пляшку вина (бо дякувати декому за нагадування, саме серед походу Сашко розміняє четвертий десяток і те не можна просто так, не відзначивши) та гітару. Авантюра? Так, нехай. Це усвідомлене прагнення піти цього разу інакше, ніж зазвичай. Буде складно, особливо, якщо піде дощ. Точно буде, і точно дощитиме. Але нехай.

Наша первомайсько-київська частина групи діставалсь до Франківська автівкою, відтак, приїхали напередодні старту. Як же затишно у цьому місті, як же спокійно та тихо. Культова «Десятка», ратуша, кафешки та вузькі атмосферні вулички. О, привіт, флешбеки, давно вас не було!

Нарешті, ранок старту. Збираємось біля вокзалу. У повітрі пахне романтикою, прийдешніми пригодами та п’янким ароматом авантюризму. Група поступово зібралась, усі щирі, піднесені та прагнуть рушити назустріч новим враженням. І новим собі.

Я йду туди, де все справжнє, чисте, натуральне, де вільний від зайвого нарешті зможу відповісти сам собі на багато питань, навчитися того, що вміти дуже треба, і як мені видається, всі навколо вміють. А я ні, тому не маю спокою та рівноваги, чи може то лише здається. А якщо здається, то значить й решта шукає для себе місця, методи та кейси, які допомагають з тим впоратись. Поки думаю про все це, дістаємось Ділового, звідки почнеться сходження на Мармароси. Розбираємо по рюкзаках провізію і вперед. Хелоу, флешбеки, як же ви вже дістали. Я ще навіть на гори не зійшов, а ви вже дістали.

Погода тішить, йти легко, попри те, що рухаємось вгору, всі завзято знайомляться і балакають. Гори мають дивну властивість – з’єднувати в одній групі подібних людей. Їхні душі майже завжди десь на сусідніх частотах, їхні думки в одній і тій самій системі координат. Принаймні, в мене так було завжди. Майже. Цього разу наша група утворила дивну радісно-творчу галактику. І нехай ми всі реалізовуємо себе на дуже різних поприщах, надвечір, коли посідали навколо багаття знайомитись, стало ясно – гори знову створили диво. Нас чекає незабутній похід. Дуже символічно, що сталося це під егідою компанії «Пройдисвіт», кращої назви, певен, вигадати неможливо. Вже у перший вечір з’ясувалось, що днюху в горах вигадав відзначити не лише Сашко – свою «першу чверть» мала Ксенія. Для неї, до слова, цей похід став дебютним. Сміливо. І реально незабутньо. Тре брати приклад, але до зимових сходжень поки не готовий.

Наступного дня після затяжного та виснажливого підйому ми взяли першу вершину – Піп Іван Мармароський. А заразом, народилася і назва нашої диво-галактики. Результатом від побачених нечисленних рододендронів, гри слів та Сашкової уяви ми стали зватися «Рота Дендронів». Емоції шкалять, в усіх, ми відчуваємо, що взмозі дотягнутися до неба, черпати кружками хмари, що сповзають з гори, прокричати на всі Карпати, як нам круто. Останнє, до речі, ми спробували, вдалось. Прокачка відчуття себе в моменті сотого рівня. Вечір знову затишний, прямо на кордоні з Румунією, сходить місяць. Чорт, як же складно непізно йти спати. Це, мабуть, чи не найбільша проблема в цьому поході.

А наступного дня настав момент істини. Від ранку третього дня почав накрапати дощик. Бадьорі та піднесені, не звернули на нього увагу і рушили, вдягнувши рейнкавери та мембрани.

Не звернули на нього увагу і тоді, коли стали підніматися вище, а він, дощик, переріс у добрячий дощ. Майже не звернули і тоді, коли вийшли на хребет, а дощ вже був зливою, з боковим вітром. Розстібаючи манжети, я виливав щопівгодини по пляшці води з рукавів, в черевиках в усіх давно стояли озера, йшли години, йшов дощ, і ми йшли теж. Для усіх одкровенням стало, що жоден з нас не впав духом, а мовчки (або іноді не зовсім) йшов далі. Причини тому поки не знаю, але гадаю, що попередні дні настільки наблизили та згуртували нас, що десь просто відчуття, що ти не маєш права розкиснути та підвести товариша, не давало впасти у відчай. Хоча було від чого. Після 8 годин ходу під дощем нарешті дістаємось місця стоянки. Зуб не трапляє на зуб, але всередині себе відчуваю настільки потужне примирення із ситуацією, що ладен стрибати від щастя. Раніше я так не зміг би, точно знаю. Виходить, цю штуку таки можна контролювати. Це супер, це перемога, щось подібне мабуть відчував тоді кожен з нас, але в мені оселився настільки сильний спокій та впевненість в собі, що хотілось плакати від щастя. Вино, яке мало бути урочисто відкорковане наступного дня з нагоди Сашкового 30-річчя, довелось діставати зараз. Бо нині воно як ніколи стало в нагоді. «Рота Дендронів»на чолі з ротним командиром Яною вирішила на десерт до вина приготувати запеченого мене, вже навіть у фольгу замотали, але тоді передумали, бо зрозуміли, що з мене наїдок такий собі, та задовольнялись салом і шпротами, які під вино теж пішли непогано. Ейфорія дещо минає, бо стоячи, ми всі дуже швидко замерзаємо, а ще слід розбити табір, знайти серед промоклих речей ті, які дивом не намокли (в мене таких не було) та теж якимось дивом змусити горіти мокрі дрова. З обома завданнями впорались винятково завдяки ротному Яні. І коли здавалось, все ок, і життя триває, дощ потроху вщухає, втома та холод всередині мене беруть гору, у стані напівсвідомості замотуюсь у спальник у спробі зігрітися, натомість, провалююсь у якусь прострацію, потрапляю поза межі простору та часу. Усі страхи, комплекси та переживання всідаються у коло біля мене, і ми починаєм наш мовчазний діалог. О, і флешбеки теж тут, куди ж без них. Думки, спогади, питання, відповіді, роздуми, біль, відчай, спокій – все це затуманена свідомість змішує, ніби смузі в блендері. Ненадовго цей парад психозу перериває Ед, заносячи мені прямо в намет тарілку гарячого борщу. Зігрітися трохи вдалось, та колотити не перестало і холод тут вже був ні до чого. Незручні питання знайшли закономірні відповіді, болісні зізнання сталися, а все зайве розчинилось, звільнивши місце для важливого, справжнього.

Скільки я так пролежав, не знаю, але поволі ясніше стало чути сміх та галас іззовні, там народ вже прилаштувався навколо багаття та відчайдушно намагався сушити взуття та речі. Виходило радше коптіння, але всі вірили в краще. Долучився до решти, відчутно полегшало. Зрештою, хоч і без гітари, але вечір без пісень не минув. «А капелла» біля багаття з черевиками та шкарпетками в руках, мабуть, будем згадувати все життя. А ще поки я був у задумі, з легкої руки Кості дістав забавну інтерпретацію свого імені – Воха. На Слобожанщині саме так бачать пестливі форми імен.

Найгарнішою і головною подією наступного дня стало омріяне сонце. О, ми б ніколи не подумали, що таскаємо із собою стільки усього, коли прикрасили усю галявину та кущі на ній своїми футболками, наметами, і рештою, що змокло. Коротше, всьо ми вивісили, навіть рюкзаки. Виглядало мега колоритно, одразу пішли паралелі з «Барабашовкою», 7 кілометром, ринком в Індії. На якісь кілька годин Карпати стали трохи яскравішими та строкатішими, а хтось з інших світів, споглядаючи через супер-круту оптику нашу планету, точно би здивувався, побачивши серед первозданної очищеної дощем природи таку кольорову пляму. Весь день йшлося на одному диханні, вдячні сонцю і неймовірним краєвидам, подолали трохи менше 20 кілометрів, аби перепочити перед сходженням на іншого Попа – Чорногірського. А поки милувалися неперевершеним заходом Сонця.

Той пан, проте, виявився примхливим і дав на себе милуватися лише напередодні, коли йшли до Стога і звідти до підніжжя однієї з найвищих і величних вершин Карпат. Але навчені та добряче прокачані дощем біля Межипотоків, ми вже не звертали уваги на вітер, туман та відсутність краєвидів під час сходження. Натомість – співали, що ж іще в цьому поході могла утнути наша «Рота Дендронів». Пісні, настрій та відчуття один одного поряд окриляли і зробили сходження легким, під обід з туману раптом виринули стіни «Білого слона», дещо містичні та похмурі. Повсюдна радість, хай не видно панорами усього Чорногірського хребта, хай втомилися, але таки раділи. Взагалі, здається, що в цьому поході ми розучилися будь-чому іншому крім радіти. Чи це не чудово? Певно так. Потому був туманний вітряний та складний спуск повз Вухатий Камінь до Дземброні. Для мотивації Карпати явили нам ще одне неповторне і чудове явище – веселку над полониною Смотрич. Фоткаючи її, складно було усвідомити, що прямо навколо тебе все зносить і затягує, а десь там, здається зовсім поряд – просто рай. Отже, прагнули туди, до світла та веселки.

Дорогою вже майже не гомоніли. Бо чи то змучилися, чи старанно пакували, архівували та консервували всередині себе все пережите, побачене і почуте за останні кілька днів. Принаймні, так робив я, прокручуючи знов і знов, смакуючи ті відчуття та лоскочучи рецептори душі незабутніми емоціями, аби то все стало абсолютно незабутнім.

Дземброні дісталися надвечір, і одразу хочеться схопити час за хвіст, аби тривав повільніше, аби розтягнути як гуму цей останній вечір, пірнання в гірську річку, затишну галявину, вже невід’ємний вечір пісні та багаття. Смакувати кожну секунду, кожну мить, берегти і щоразу, коли стане знову нестерпно самотньо чи туга сповнить до країв, дістати з куточка свідомості це все і телепортуватися туди, де все натуральне, щире, де поряд всі щирі та усміхнені, де відродився і знайшов себе, справжнього.

Всі знаємо, що завжди після таких яскравих та бурхливих подій, люди, які були там разом, в стані афекту та ейфорії обіцяють повторити те знову, і знову бути там разом. А тоді минає невмолимий час, що то все стирає, і люди, підкоряючись йому, пливуть далі, кожен у своєму руслі, на своїй орбіті. Винятків дуже мало, але вони є. І ризикну висловити зухвалість, що ми – саме той випадок, коли зв'язок не буде втрачено, коли так чи інакше, але разом знов повернемось туди, і згадуючи минуле, створимо щось нове, принаймні, все, що з нами сталось, точно варте того, аби мати продовження.

П.С. Неможливо висловити ту подяку, що її адресую магнітові гарних вражень, кльових людей та режисерам неповторних моментів – то все компанії «ПройдиСвіт». Не на правах реклами, але цей проєкт дійсно не такий, як решта, ці люди правда інакші, ніж просто туроператор. Епітетів забракне, просто беріть і йдіть з ними в похід, самі все зрозумієте. Яна, Василь, Мар’яна, і всі решта, хто працює з вами – віднині ви туристичний ванлав, і мабуть не лише для мене.

14.07.2020 р.