Усе, що треба для щастя: гори і море!

Відгук про похід: ЛІКІЙСЬКА СТЕЖКА: ГОРИ, МОРЕ, САРКОФАГИ..
Автор: Вікторія Бірюкова, 28 років
м. Біла Церква

Уже початок цієї подорожі був багатообіцяючим. Довелося мало не за літаком бігти! Але зараз, уже знаючи, ЩО я волею невезіння могла б проґавити, стає вдвічі приємніше, що все таки сталося якнайкраще: чудові гори потоптані, в чудовому морі покупана, з чудовими людьми познайомилась! Так, відпустка з «Пройдисвіт» вкотре вдалася!

Драматичний пролог

Власне, вечір був типовим: я лежала собі у піжамці в ліжечку та щось там гуглила. Як тут у груповому чаті учасників походу Лікійською стежкою вигулькує повідомлення: «Ну, я вже в аеропорту! І навіть знайшов де «чекінитися»!». «Тю, – думаю я, – з якого це дива він приїхав в аеропорт уже, якщо ми летимо завтра…». І мене осяяло! Потрібна дата ж настає цієї ночі, а не наступної! Так, я переплутала ночі вильоту. Я, для якої Туреччина стала 26ю країною, яку носить світами при щонайменшій можливості, у якої все зазвичай сплановано до хвилин, переплутала, блін, дати. До вильоту – 3 години. На щастя, рюкзак склала ще напередодні, бо знала, що пізніше часу на це не матиму. І навіть одяг для подорожі гарно виклала на ньому. Не знаю, як там в казармах в армії, а я переодягнулася того вечора зі швидкістю світла. Викликала тата на авто і ми помчали в аеропорт. Я тільки й тішилася, що як добре, що я живу у файному місті над Россю, в Білій Церкві, яка всього за 70 км від Києва, а не будь-де далі. Так, я, звичайно, встигла J Та прелюдія походу на цьому ще не закінчилася ;-) Летимо до Анталії з пересадкою в Анкарі. Уже перемістилися в останній літак, як тут мене один з наших туристів гукає: «Віка, а то не твій часом рюкзак біля трапу?». Дивлюся – ну а чий же, мій, звичайно ;-) Стоїть, невідомо якого дива, сам-самесенький біля літачка, а турки кругом нього хороводи водять. Вилітаю я боса (бо вже роззулася та налаштувалася на комфортний переліт) з салону й давай братися розбиратися, чого то мій багаж ще не тісниться із собі подібними у багажному відділенні. А турки спокійно собі кажуть:

• Ні, вам не потрібно кричати. Нам потрібно тільки ваше підтвердження, що багаж – ваш.
• Мій це, щоб ви були здорові, багаж.
• Добре, – сказали турки і попхали мій рюкзак у багажне відділення.

Що це було, пояснити складно. Але, здається, в той момент я збагнула, чому нас вихователька у дитячому садочку називала «турки небесні» (ще й в контексті авіперельоту – все неймовірно сходиться; напевно, вона також любила літати в Туреччину). Та все це говорить тільки про те, що розслаблятися в цьому життя, не можна ні на хвилину!

Хоч і не без пригод, але я зі своїм багажем таки опинилися в Анталії ;-)

Лікійська стежка – це де перехоплює подих від краєвидів та древностей одночасно.

Так, маршрут унікальний тим, що радує нас не туризмом єдиним. Краєвиди – це те, чого ми очікуємо від кожного походу. Проте на цьому маршруті є ще й приємні «бонуси»: багато-пребагато ще доісторичних (до нашої ери) споруд, які повертають нас у країну Лікію, якої вже давним-давно немає на мапі світу. Протягом першого тисячоліття до нашої ери на території сучасних турецьких провінцій Анталія та Мугла була держава Лікія, яка тривалий час зберігала автономію, мала власну мову, писемність та відрізнялася архітектурою. Жителі Лікії звалися лікійцями й про них дуже багато можна знайти в «Ілліаді» Гомера, де вони були представлені дуже могутнім противником, описувалися їхні звичаї та світогляд. Країна розташовувалася на скелястому березі Середземного моря і де тільки щастило на рівнину, будували міста. Сучасна лікійська стежка так і пролягає – від одного древнього міста Лікії до іншого, підносячи нашій увазі цікаві залишки різних будівель, які зводили лікійці для життя та оборони своєї території: фортеці, амфітеатри, гробниці, церкви, а по всьому маршруту постійно зустрічаються саркофаги.

Насправді ці руїни уяву вражають. Адже ці декількатисячолітні стіни поєднують сьогодення із настільки давнім минулим, що воно вже й дійсно встигло стати неправдою.  Хто б згадував за ту Лікію, якби не назва туристичного маршруту, який цілком заслужено вважається одним із наймальовничіших у світі.

А на одну древність таки варто звернути особливу увагу. Це – церква Святого Миколая в місті Демре, звідки починається похід. Так, на світі є багато церков, названих на честь цього Святого, але ця – єдина, де насправді служив та був похований той самий Святий Миколай Чудотворець! Який 19 грудня кладе чемним українським дітям під подушки гостинці, а нечемним – різочки. Саркофаг, де його було поховано та де довгий час зберігалися його мощі, зараз за склом. Тому що люди дозволяли собі прямо залазити у нього, розраховуючи на якесь диво. Зараз через скло до нього не доторкнешся, але люди все одно примудряються щось в нього закинути: якісь записочки, фантики… Їх не зупиняє, що споруді вже хтозна-стільки років, і краще б біля цього всього надто різко не рухатися. На жаль, чомусь такі тваринні інстинкти з боку людей, мене особисто не дивують.

Скельні гробниці древнього міста Міра (зараз – Демре), 4-5 століття до нашої ери та найбільший в регіоні амфітеатр, розрахований на 10 000 відвідувачів

Фортеця у древньому місті Сімені (зараз - Калєкой), 4 століття до нашої ери. Зі скульптурою Святого Миколая Чудотворці та території однойменної церкви. Саркофаг, де було поховано Святого Миколая

Гори + море = любов

Я навіть не знаю, що може зробити похід кращим, ніж поєднання в одному наборі красивих, скелястих гір та взагалі якогось феєричного моря! Коли ми тільки переїжджали до місця старту автобусом по узбережжю, я не могола відлипнути від вікна: вода кольору просто небесної блакиті, аж світиться! І що найприємніше, маршрут майже постійно пролягає уздовж узбережжя, тож був час і намилуватися, і накупатися! А після спекотного дня, це якраз те, що треба. Ми ходили вкінці березня, і вода для кування була цілком прийнятна. Більшість по декілька разів занурювалися. Хоча наша погода, як казав керівник походу Василь, була не найтеплішою, якщо порівнювати із попередніми роками цей же період.

Море хвилюється, а ми чаруємося! І як можна дивитися під ноги, коли навколо така краса!

Краєвиди на маршруті дуже різноманітні! А в такій воді – гріх не скупатися!

Так, цей похід доволі легкий. Хех, тут набору висоти фактично немає! Але замахатися все ж є де ;-) Передусім тому, що під ногами постійно каміння і не можна розслабитися ні на секунду, постійно треба слідкувати, де ступити. Але зміни краєвидів вражають! То очам відкриється неймовірна панорама на море; то ділянка з якимись цікавими рослинами, які схожі на ті, що ростуть у моєї мами як вазони; то треба пострибати по кострубатих скелях; то каміння, якого тут наче хто порозсипав…  Так, хто йде за враженнями, той їх тут однозначно знайде!

А закінчувати я люблю про людей. Тому що не знаю, як вам, а мені на них щастить у походах. Цього разу знову зібралася дуже цікава, освічена й витривала компанія. Спілкуючись із такими людьми, однозначно просвітиш себе ще в декількох сферах цього життя. Так, і це знову наголос  на тому, що освітня складова цього маршруту видалася неочікувано потужною. А ще це я вперше опинилася в групі, де були люди, які взяли з собою, гітару, флейту, настольні ігри, фен, плойку, вирівнювач для волосся, і дехто по дорозі збирав каміння ;-)

Подорожі роблять світ – ближчим, а кут зору – ширшим. Вони щедро дарують нам враження, а враження – це і є життя. Виходьте із зони комфорту, бо саме там і починається щось цікаве ;)

01.05.2019 р.